Цією історією з нами поділилася матуся маленького Мишка Наталія Зінченко. Вона про те, як важко і складно іноді робити вибір, але розуміючи ризики та переваги, в решті решт ми дістаємося правильного висновку.
Хочу застерегти відразу – це міркування, а не бажання когось переконати. Вакцинація – це серйозний і індивідуальний крок.
Я завжди вважала вакцинацію одним з найбільших досягнень людства і була впевнена, що буду вакцинувати свою дитину. Коли Мишко народився ми зробили БЦЖ в пологовому будинку і вирішили розслабитися до введення першої АКДС. Але вже в 5 тижнів у нього з’явилися ознаки атопічного дерматиту, які до 3-х місяців посилилися.
Дитина була вся в висипу і жахливо чесалася. І хоча педіатр запевняла, що це не привід відкладати вакцинацію, я не була так оптимістично налаштована.
Життя навчило мене не вірити тільки одному фахівцеві, тому я проконсультувалася ще у імунолога-алерголога. Подивившись на червоного Мишка, лікар без тіні сумніву заборонила щеплення, поки ми не досягнемо повної ремісії.
Досягали ми її довго, ще близько року. Але все налагодилося. Шкіра стала чистою, а Мишко почав бігати. Переді мною виникло дві проблеми: збиті коліна і гамлетівське для багатьох батьків питання: «Прищеплювати чи не робити щеплення». Питання, до речі, блізькі, адже з першими кроками з’явився ризик правця.
І хоча я залишалася прихильницею медичного прогресу, на новини в інеті про ускладнення у дитини нібито внаслідок вакцинації, почала реагувати дуже болісно.
Я прочитала багато літератури. Я в сотий раз переконалася, що вакцинація – це благо. Але моя фантазія малювала страшні ускладнення, анафілактичний шок і ще багато всього.
В голову почали закрадатися спокусливі думки: “А може ну його? Ну, прожили ми без вакцин півтора року, і нічого. Ось Вася, Катя, Маша теж не роблять і живі-здорові”.
І ось з такими думками я ходила по фейсбуку і натрапила на новину від доктора Комаровського: “Протидифтерійного анатоксину в Україні немає”. І коли буде невідомо.
Хто не знає, дифтерія не лікується антибіотиками, вірніше їх недостатньо. Від хвороби є або профілактична вакцина, або в разі хвороби, анатоксин. І він зник.
Я вирішила дізнатися про це докладніше і зрозуміла, що в країні не вистачає також і протиправцевої сироватки. І ще багатьох життєво необхідний ліків. Ця новина повернула мене на землю. Як я упустила все це?
Я раптом чітко усвідомила просту, як день річ: якщо моя дитина захворіє, її ніщо не врятує. Я живу не в тому місці, і не в той час, де можна перебирати і сподіватися на колективний імунітет.
Я або захищаю сина, або сподіваюся на удачу. Якось відразу згадалося про хлопчика з Іспанії, який помер від дифтерії, не встигнувши вчасно отримати той самий анатоксин. І якщо спалах дифтерії сталася в благополучній Іспанії, то чому цьому не статися в охопленій війною Україні?
Рішення прийшло миттєво. Я подзвонила в клініку, де точно була вакцина, на якій ми зупинили свій вибір, і почали готувати Мішу до вакцинації першої АКДС.
На щастя, все пройшло добре і всі три АКДС + поліо Мишко переніс з легкими капризами і не більше. Також я вакцинувала дитину необов’язковими в нашій країні, але дуже важливими на мою думку щепленнями від менінгококу, пневмокока та гемофільної інфекції.
Ризикувала я? Можливо. Але з кожною отриманою на землі подряпиною або читаючи новини про спалахи поліомієліту в Україні, я розумію, що своєю бездіяльністю я ризикувала б куди більше.