Наші діти – це сенс нашого існування, те, заради чого треба рухатися вперед, розвивати себе та країну. Забезпечити їм максимально можливий захист – беззаперечний обов’язок як батьків, так і держави.
Вакцинація – це один із найефективніших способів захистити підростаюче покоління від жахливих, часто невиліковних хвороб. Проте наразі ситуація зі щепленнями в Україні просто катастрофічна. Станом на 1 липня 2016 року за інформацією, наданою МОЗ, лише 11,5% дітей першого року життя отримали щеплення проти туберкульозу, 39% – проти поліомієліту, менше 2%! – проти правця, кашлюку та дифтерії, 4% – проти гемофілії. Ці цифри просто вражають і мають дві глобальні причини: по-перше, вакцин просто немає у більшості поліклінік країни, по-друге, багато батьків відмовляються щеплювати своїх дітей.
Ми попросили батьків поділитися своїм досвідом, пов’язаним з щепленням дітей.
Отже, ось такі різні і такі схожі історії батьків на тему вакцинації в Україні за календарем щеплень.
«Про щеплення як такі я не думала абсолютно нічого, поки не завагітніла. – Розповідає Анна з Києва. – Чому? Все дуже просто: нас щеплювали всіх, ніхто і ні в кого не питав згоди. Політика СРСР у цьому питанні була досить чіткою. Проте з моєю донечкою все було не так просто: в мене з’явився вибір, а отже й купа запитань. Всі відповіді на них допоміг знайти наш прекрасний лікар-неонатолог, який ще в пологовому будинку зробив усе можливе, щоб переконати мене: треба щеплювати дитину за календарем! Зараз я йому дуже вдячна, тому що моїй дитині 4 роки, і я знаю, що вона захищена від страшних хвороб. Нам пощастило, коли народилася Аринка, у поліклініці були всі вакцини, які необхідні за календарем. На питання подруг, чи не боялася я щеплювати дитину, я відповідаю лише одне: я боялася цього не робити!»
Та не всім пощастило народити у той час, коли про дефіцит вакцин нічого й не чули. «Моєму сину Святославу півтора роки – розповідає Олександр з міста Прилуки. – Коли він народився, ми прийняли рішення забезпечити йому максимальний захист від можливих хвороб шляхом щеплень. Проте це виявилося завдання не з легких. У місцевій поліклініці безкоштовних вакцин не було зовсім. Робити планові щеплення ми возили сина у Київ до приватної клініки. Кожен візит обходився приблизно у 700-800 грн, адже потрібно було оплатити не лише вакцину, а й консультацію лікаря-педіатра. Поставало логічне питання: чому у приватних клініках вакцини були, а в звичайних ні? Напевно, тут теж мали місце якісь корупційні схеми? Останнє щеплення місяць назад з АКДП ми зробили взагалі у Львові, а вакцину нам доставляла з Польщі хресна мама Святика. Як результат: наша дитина захищена, але це коштувало нам чимало часу та грошей».
А ось ще один приклад, як можна втратити довіру батьків через елементарну відсутність вакцин: «В мене не було чіткої позиції щодо щеплень, коли народилася Ярослава, – ділиться з нами своєю історією Людмила з Броварів. – Народжувала я в Києві, але й тут не було ні БЦЖ, ні вакцини проти гепатиту В. Якщо чесно, я зраділа, бо дуже боялася колоти свою крихітку. Через 2 місяці БЦЖ ми все ж зробили у приватній клініці, що обійшлося нам майже в 1000 грн з аналізами та консультаціями лікаря. Скажу одразу: я шкодую, зараз я би вже не робила цього щеплення доньці. Про інші вакцини я навіть не дізнавалася, і справа тут не лише в грошах. За перші півроку життя Ясі я знайшла ті інтернет-ресурси, які допомагають мені у всіх питаннях материнства, я стала прихильницею природного батьківства. Я вважаю, що з більшістю хвороб із календаря щеплень краще стикнутися у реальному житті, і нормальний сильний організм їх обов’язково переможе. А поки мою дитину захищає оберіг, зроблений мною власноруч, моя турбота та увага». Звичайно, кожна точка зору має право на життя, проте коли Людмилі задали запитання, а чи знає вона щось про, наприклад, поліомієліт чи правець, вона не змогла нічого відповісти. А якби знала, чи хотіла б, щоб її дочка «стикалася у реальному житті» з цими страшними хворобами?
Як бачимо, історії різні, але спільне в них все ж є: до народження немовляти батьки майже не задумуються над питаннями вакцинації і вирішують їх уже постфактум. Тож медичним працівникам треба зробити все, щоб переконати мам і татусів скористатися такою безцінною можливістю захистити своїх дітей, а державі – щоб забезпечити безперебійні поставки вакцин до всіх регіонів України. Для охоплення щепленнями дітей до рівня, рекомендованого Всесвітньою організацією охорони здоров’я, необхідно, щоб було вакциновано не менше 95% малюків! Судячи з цифр, наведених на початку цього матеріалу, нам усім є над чим працювати. Здорові діти – це наші щасливі посмішки, а не сльози відчаю. І за них варто боротися!
Автор: Ольга Купріянова, мама 4-річної Олесі